Міністерство юстиції України

Кременчуцьке районне управління юстиції

Історія розвитку українського конституціоналізму

  1. Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною. Що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.

Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської Держави, котру будував Богдан Хмельницький.

Він підписав договір і морську конвенцію з Османською Портою (1648 р.), Зборівську угоду з Польським Королівством (1649 р.), чим закладалися основи автономії України.

Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і по-друге, жалувана грамота царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорізьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин між Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до ідеї відродження самостійності української держави, що знайшло своє втілення у “Пактах та Конституції законів та вільностей Війська Запорозького” написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.

За тодішніми традиціями “Пакти та Конституція законів та вільностей Війська Запорізького” були складені у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорізьким) і складалися з преамбули та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації і функціонування Української держави.

У преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про “хазарів-козаків”, які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана Хмельницького “Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вільностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї”.

У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але тверезо оцінюючи свої сили Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й “на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа, як справедлива, мусить неодмінно восторжествувати”.

Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалась Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати із старшиною. Суд мав здійснюватись незалежно від гетьмана, який “не повинен карати сам, із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення – і умисне й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритись як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика була чинна на Правобережній Україні до 1714 р.

2. Питання конституційного будівництва в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть

Конституційний процес повинен був мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. З огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню та розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

У 1846 – 1847 рр. Г. Андрузький, один із членів Кирило-Мефодіївського братства, підготував “Начерки Конституції Республіки”.

АЧЕРКИ КОНСТИТУЦІЇ РЕСПУБЛІКИ - — три незавершені конст. проекти члена Кирило-Мефодіївського братства Г. (Ю.) Л. Андрузького. Написані, ймовірно, в 1846—50. С пам'яткою укр. конст. думки середини 19 ст. «Н. К. р.» іноді називають «Конституцією республіки».

В першому проекті («Досягнення можливого ступеня рівності й свободи переважно в слов'янських землях») автор то припускав сильну імп. владу, то обмежував її, то пропонував знищити. Перепонами до демократизації режиму вважав взаємоворожість сусп. станів, свавілля самодержавства, недосконалість освіти. А демократизувати його можливо, на думку Г. Андрузького, за умов рівності у правах, особистої свободи гр-н, ґрунтовної освіти народу, скасування титулів, придвор. посад, перетворення монарха у гр-нина д-ви тощо.

В другому проекті («Ідеал держави»), що поділяється на окр. частини («Про рівність», «Про свободу», «Закон», «Про владу», «Про релігію», «Про стани», «Про повинності», «Податки, майно та капітали», «Майно селянина», «Підданство селянина», «Про військову службу»), автор обстоює вже відомі на той час у Зх. Європі принципи природ, рівності людей, які від народження отримують однакові заг. права. Але згодом вони «досягають приватних прав» і залежно від спрямованості та обсягу останніх переходять до дух., купец., пром., військ., вченого чи землероб, стану. І гр-ни, і уряд у д-ві Г. Андрузького підпорядковуються законам. «Закони корінні» ухвалюються і скасовуються виключно через нар. сейм. «Закони загальні, або скрізь використовувані» може ухвалювати чи поліпшувати ін. влада. Кожний гр-нин має право на власну думку, на критику як корінних, так і заг. законів. За народом залишається право скасування лише заг. законів, а не корінних. Такий підхід можна вважати спробою забезпечити захист конст. норм, конст. ладу д-ви. Третій проект («Начерки Конституції республіки») викладено у формі вільних міркувань і роздумів. У ньому йдеться про: одиниці адм. устрою д-ви (громади, округи, області, штати) та механізми їхньої діяльності; осн. органи влади, їхні повноваження та склад; вимоги до посад, осіб цих органів влади та управління і питання їх матеріального забезпечення. Докладно окреслено структуру та функції громади як основи держ. механізму, регламентовано діяльність управи, що повинна була поєднувати суд., розпорядчі та викон. функції. Слов'ян, д-ва (федерація), за Г. Андрузьким, має об'єднувати 7 штатів. Останні повинні поділятися на області, області — на округи, округи — на громади (по 200—2000 сімей). Найвищим законод. органом д-ви автор бачив Законодавчі Збори, а виконавчим — Держ. Раду, до якої входили б президент і віце-президенти країни, міністри, держ. прокурор, президент Законод. Зборів та президенти відділень цих Зборів у штатах. У проекті зроблено спробу визначення та розподілу законод., викон. і суд. функцій держ. органів.

Більш докладний проект Конституції України під назвою “Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» («Вільна спілка») був розроблений у 1884 р. видатним українським вченим і політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” – спілки народу українського”. Цей проект уже передбачав повну самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті “Конституційне питання і українство в Росії”, опублікованій у травні 1905 р.

Однак, незважаючи на значимість зазначених конституційних проектів і науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні з-за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. З огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню та розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів Конституції України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реалізацією у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення для підготовки відправних позицій щодо запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України. Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний з поваленням самодержавства та організації у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради.

3. Акти Центральної ради

Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради. Тому нині слід неупереджено проаналізувати ті історичні документи, які започаткували конституційний процес в Україні після повалення самодержавства.

Продовжуючи за принципово нових умов демократичний конституційний процес, ми повинні не тільки критично ставитися до тих негативних ідейних перекручень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за революційної доби – на пошук шляхів економічного, політичного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних, національних і конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики.

 Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перші з яких було прийнято у червні 1917 р. Він розглядався як “статут автономії України” здійснюваної за принципом: “Українські справи вирішують Українські Збори (Сейм), загальноросійські – Центральне Російське Правительство”. Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим Урядом, і Центральна Рада звернулась до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 р., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважені кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради дуло об’єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, що й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат – на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття з липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що “прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада у згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання”.

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні є також “Основи тимчасового управління на Україні” та “Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні”. В них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917 р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував побудову відносин із Росією не на автономних, а на федеративних засадах. У цьому документі: 1) сповіщалося, що “однині Україна стає Українською Народною Республікою”; 2) встановлювалося, що Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат стануть тією силою і владою, які будуть охороняти права і революцію “не тільки нашої землі, але і всієї Росії”; 3) визначалося, які саме землі складають територію України; 4) затверджувалися загальновизнані демократичні права людини і громадянина, окреслювалися шляхом розвитку місцевого самоврядування, а також національно-персональної автономії великоруського, єврейського, польського та інших народів, що проживали в Україні; 5) наголошувалося на тому, що остаточні форми державного устрою будуть визначені “на Українських та Всеросійських Установчих Зборах”. Отже, в ІІІ Універсалі порушувалися дуже важливі конституційні питання, що було значним кроком на шляху до прийняття демократичної конституції України. Причому Центральна Рада робила все можливе, аби мирним шляхом, через порозуміння визначити майбутній державний устрій України. Не порушуючи за існуючих умов питання щодо її цілковитої незалежності. Однак навіть з питання федералізації території колишньої Російської Імперії не вдалося дійти згоди ні з Тимчасовим Урядом, ні з більшовицькою владою, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Центральної Ради військові дії. За цих умов 9 січня 1918 р. І було прийнято IV Універсал, який проголошував, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.

IV Універсал проголошував низку інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі: 1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів; 2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу; 3) після повернення до дому вояків, проведення Центральною Радою переобирання місцевих рад і міських дум, щоб всі могли брати участь у їхній роботі; 4) передачу трудовому народові землі без викупу; 5) запровадження державно-народного контролю над усіма банками; 6) розгортання рішучої боротьби проти всіх революційних сил.

Усі зазначені положення мали демократичне спрямування й в подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка мала підзаголовок “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”.

Наведене вище свідчить , як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 р..

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура конституції відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави, народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов’язаних із правами громадян України. Виключалася можливість подвійного громадянства, урівнювалися в правах та обов’язках чоловіки та жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалося створення Всенародних Зборів  (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювався порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитись, зважаючи на її унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 р., щодо організації національних союзів, які об’єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом з одного боку, і державними органами місцевого самоврядування з другого, повинні були вирішуватись адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів.

Що ж до інших націй (білоруської, грецької, татарської, німецької та ін.), то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об’єднання, підписану не менше як 10 тис. громадян УНР відповідної національності. Конституція УНР так і не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату.

Прийняття Конституції УНР 1918 р. Завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності. Проявом негативних чинників став фактичний заколот імущих класів, фабрикантів, великих землевласників, вищого чиновництва за підтримки німецьких окупантів, за чиєю допомогою було ліквідовано Центральну Раду та утворено консервативний український уряд – гетьманат.

4. Розвиток ідей українського конституціоналізму у період Гетьманату та Директорії

hetman-pylyp-orlyk1.jpg

За гетьманату особливого значення набула “Грамота до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначало право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи

 Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою “Закони про тимчасовий державний устрій України”, яким регулювалися питання “про гетьманську владу”, “про віру”, встановлювалися “права і обов’язки українських козаків та громадян”.

У спеціальному розділі наголошувалося на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також “про Раду Міністрів і про міністрів”, “про Фінансову Раду”, “Про Генеральний Суд”. Отже цей документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

За цим  законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів і затверджений П. Скоропадським “Тимчасовий Закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України”. За обумовлених обставин верховне управління державою переходило до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, другого обирав Державний Сенат, а третього – Рада Міністрів.

Внутрішню соціальну природу гетьманату і наведених вище його документів дуже влучно й іронічно охарактеризував В. Винниченко: “як понуру німецько-генеральську оперетку”, а директиви цієї “оперетки” називав “німецько-поміщицько-офіцерськими літературними творами”[1]. Не може обминути увагу той факт, що гетьманський маніфест був написаний російською мовою, а вже згодом перекладений українською.

Боротьба національно-патріотичних сил в Україні проти запровадженого в ній правління, а також революція у Німеччині в листопаді 1918 р. Зумовили падіння гетьманату. 15 листопада було розповсюджено відозву до населення якою офіційно скасовувався гетьманат і встановлювався інститут Директорії у складі п’яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично, за обставин, що склалися, провідна роль у Директорії, належала С. Петлюрі, який згодом став її головою.

Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення, варто назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР та ін. За часів Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою “Основний державний закон Української Народної Республіки”.

Згідно з цим проектом, значно розширеним і допрацьованим, Україна визнавалася унітарною державою з поділом на землі. Проголошувався принцип поділу державної влади на законодавчу (Державна Рада), виконавчу (Голова держави і Рада Міністрів), владу “в справах справедливості” (незалежні суди).

Державною мовою визнавалася українська. Вказувалося, що відносини держави з православною церквою будуть визначені окремим законодавчим актом. Проект конституції мав досить узгоджену структуру. Послідовність його глав була такою: 1) “Українська держава”; 2) “Православна Церква”; 3) “Права і обов’язки громадян”; 4) “Державна Рада і Державний Сейм”; 5) Голова держави”; 6) “Правительство”; 7) “Самоврядування”; 8) “Суд”; 9) “Оборона держави”; 10) “Переходові і кінцеві постанови”.

Про масштаби роботи конституції УНР свідчить велика кількість підготовчих матеріалів до її глав та окремих положень.

На розгляд Урядової комісії з вироблення конституції УНР було подано 3 проекти: Центральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради та О. Ейхельмана. За основу прийняли проект Конституції, розроблений Всеукраїнською Національною Радою.

Варто зазначити, що цей конституційний проект був досить демократичним, особливо коли згадати, що його було розроблено в умовах громадянської війни.

Падіння директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процес.

 5. Конституції радянського періоду

За радянських часів у наукових працях, в яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило наголошувалося лише одна специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст.2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на ХХІІ з’їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Більшість норм і положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, в яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило наголошувалося лише одна специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст.2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на ХХІІ з’їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція УСРР увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст.4 зазначалося, що УСРР “заявляє про свою повну солідарність з існуючим радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції”. На дотримання радянських традицій правам і свободам людини (йшлося лише про трудящих, а точніше про працюючий та експлуатований народ) відводилося у Конституції передостаннє місце. На перший же план було висунуто питання організації центральної влади, а також радянської влади на місцях. Закріплювалася повнота влади Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, проголошувалися інші відомі більшовицькі гасла.

Створення у 1922 р. СРСР і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., здебільшого пов’язаних із розподілом компетенції.

Саме з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розбіжностей між прихильниками “націонал-більшовизму”, яких звинувачували у “конфедералізмі”, та сталінської “автономізації”. Перевагу було віддано ідеї федералізації, яка хоч і не гарантувала Україні, як суб’єкту радянської федерації, по-справжньому самостійного статусу, все ж сприяли закріпленню її державного статусу. Та поступово в процесі “загвинчування гайок” у політиці щодо республік, союзні органи перебрали на себе все більше повноважень, вдаючись як до випробуваних практикою заходів, так і до поширення “відомчого законодавства”.

У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийняту нову Конституцію СРСР, одразу ж охарактеризовану як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона була покликана замаскувати той “великий терор”, який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі і від якого Україна потерпала, мабуть більше, ніж інші регіони.

Конституція 1936 р. фактично перетворювала СРСР на унітарну державу, де майже всі зазначені державні повноваження були зосереджені в руках союзних органів.

Й. Сталін великий майстер політичних містифікацій. І Конституція СРСР 1936 р. являла собою, мабуть, чи не найкращу з них. У ній навіть закріплювалися положення щодо прав кожної союзної республіки вільного виходу з Союзу РСР, хоча фактично це було неможливо.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

У повоєнний час питання необхідності прийняття нової Конституції Радянського Союзу, а отже, й союзних республік поставало неодноразово ще за часів М. Хрущова. Що ж до України, то воно виникло лише у 1976 р., коли почалося інтенсивне опрацювання проекту союзної Конституції.

Необхідність прийняття нових союзних республіканських конституцій була соціально обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки, пов’язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких заплямувалися офіційною пресою як дисиденти – все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення Хрущова від керівництва державою у 1964 р. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р.

Слід зазначити, що спочатку робота над проектом Конституції України ґрунтувалася на досить демократичних засадах.

Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем компартії України В. Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов’язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній з союзних республік не вдасться закласти у проект своєї Конституції щось специфічно національне, особливо, властиве саме цій республіці.

Цікаво, що підготовлений робочою групою проект Конституції обговорювався навіть на засіданні конституційної комісії. Із урахуванням кількох зауважень його було прийнято. Однак на цьому все й скінчилося. Через певний час представників України, як і інших союзних республік, викликали до Москви, де вони одержали відповідні матеріали до своїх конституцій. Вже це свідчило, чим насправді був суверенітет республік.

Проте не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом: Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів; декларувалося, що трудові колективи є важливими суб’єктами політичного життя країни; що основним напрямком розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії; багато уваги було приділено проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, усі демократичні положення цієї Конституції здебільшого мали формальний характер. Зберігалося ж і зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства.

Роки, що минули, показали, що Конституція України 1978 р. не зумовила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. Однак, прийняття її певним чином сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, до побудови справді демократичної правової соціальної держави.

6. Розвиток конституційного процесу після проголошення незалежності України

Лише за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України – Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загальновизнаних принципів і норм демократичного співжиття.

На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. – Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України. Прагнення України на початку 90 – х років минулого століття стати незалежною суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки і прийняття нової Конституції Укаїни.Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16 липня 1990р до 26 жовтня 1993р. Початок цього пов’язується з прийняттям Верховною Радою Української РСР        16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.У цьому важливому політико – правовому документі вперше були закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове закріплення у Конституції України 1996р.

У Декларації було проголошено, що державний суверенітет України – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

У декларації закріплювалися державно – правові ознаки, які характеризували Україну, як незалежну, суверенну державу.

Так у розділі 1 “Самовизначення української нації” зазначалося, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення.

Україна здійснює захист і охоронну національної державності українського народу. Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у розділі 2 “Народовладдя”, є народ України.

У розділ 3 “Державна влада” закріплювалися положення про те, що Україна самостійна у вирішенні будь – яких питань свого державного життя. Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу, та судову.

У розділі 4 “Громадянство України” вказувалося, що Україна має своє  громадянство і регулює інтеграційні процеси.

Державно – правовій ознаці верховенства України на всій території був присвячений розділ 5 “Територіальне верховенство”.

Зокрема зазначалося, що Україна як суверена національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення.

У розділі 6 “Економічна самостійність” було записано, що Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Україна має право на свою частку в багатстві СРСР, зокрема в алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки.

У розділі вказувалось, що Україна самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділі 7 “Економічна безпека” і 8 “Культурний розвиток” відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти і культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки право їх вільного національного та культурного розвитку.

Національні, культурні та історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю народу Республіки.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на повернення у власність народу національних і історичних цінностей, що знаходять за межах України.

Розділ 9 “Зовнішня і внутрішня безпека” закріплював право України на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України.

Україна урочисто проголосила про свій намір стати у стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.

У розділі 10 “Міжнародні відносини” закріплювалося положення про те, що Україна як суб`єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна як суб`єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ними договори і обмінюється дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності міжнародних організацій.

24 жовтня 1990р. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію (комісія з розробки нової Конституції Української РСР). Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 року.

Основні загально методологічні принципи цієї концепції:

1)            Нова Конституція Республіки має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати її положення. Через всю Конституцію мають бути проведенні ідеали правової держави.

2)            В центрі уваги Нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об`єктом конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянами, державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих та інших відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя гідних людини, формування громадянського суспільства

3)            Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко наказати прихильність України загальновизнаних нормам міжнародного права.

4)            Норми нової Конституції – норми прямої дії – Неприпустимою є відмова від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючи законів або інших нормативних актів.

5)            Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорстокий механізм її змін і доповнень.

6)            Для забезпечення стабільності та ефективності Конституції має бути запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які міститимуться у пакеті Конституції.

Пропонована така структура нової Конституції і преамбула 9 розділів і 26 глав, у яких висвітлювалися б такі питання: засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, громадянське суспільство і держава, територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична Республіка; національна безпека; охорони Конституції; порядок змін і доповнень Конституції і конституційних законів.

Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною комісією і постановою Верховної Ради України, внесений 1 липня 1992 року на всенародне обговорення.

Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції 1991р. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено Верховній Раді України 26 жовтня 1993р. Він складався з 12 розділів і 211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого:

Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових положень.

1)            До Конституції України, вперше було включено преамбулу, в якій у стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний закон.

2)            Розділ 1 проекту був присвячений “Загальним засадам конституційного ладу”. В ньому визначалися сутність України як демократичної, правової соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою. Були перелічені обов’язки держави перед людиною і суспільством.

Зазначалося, що влада здійснюється народом а також системою державних органів і місцевого самоврядування. При цьому державна влада здійснюється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу, судову.

Проголошувався принцип верховенства права. Українська мова визнавалася державною мовою, а норми Конституції – нормами прямої дії.

Проголошувався принцип єдності, недоторканості і цінності території України. Громадяни здійснюють свої права згідно з принципом: “дозволено все, що не заборонено законом”, а органи державної влади здійснюють свої повноваження за принципом: “дозволено лише те, що визначено законом”.

Закріплювалося положення, згідно з яким визнавався пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних принципів міжнародного права.

Громадянам України надавалося право чинити опір та перепони будь – якому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, порушення територіальної цінності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ 2 “Права свободи і обов’язки людини і громадянина” складалися з 6 глав, які містили загальні положення, регламентували питання громадянства, визначали політичні права, економічні і культурні права людини, перелік гарантій прав і свобод, а також обов`язків громадян.

Тут було закріплено права і свободи громадянина, які відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948р. Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб стати реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ 3 проекту. Розділ – дуже проблемний тому що в ньому закладалися норми, які належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності підприємству, екологічній безпеці, сім`ї, освіті, науці і культурі, громадським об`єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені глави належали до соціальних та економічних прав і свобод громадянина.

Дуже важливим для того періоду був розділ 4 проекту “пряме народовладдя”. Він розкривав сутність народовладдя, їх здійснення, а також надавав народові України право законодавчої ініціативи.

Розділ 5 проекту конституції було присвячено органові, який здійснює законодавчу владу в Україні – Верховній Раді України. У 

5 – ти главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу Верховної Ради України процедуру її формування, закріплювалися повноваження і організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у розділ було вміщено спеціальну главу присвячену законодавчому процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділі 6 і 7 проекту Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету Міністрів України.

Розділ 8 проекту стосувався судової влади. Глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б – прокуратурі. Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні присвячувався розділ 9 проекту Конституції. У главах закріплювалися норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою, статус Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах) так і про місцеве самоврядування та його органи – місцеві ради. Якщо перше дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у блоці, присвяченому місцевому самоврядуванні.

Розділ 10 проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому регламентувався порядок обрання, організації і діяльності Конституційного Суду України. Але зважаючи на логіку закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений після розділу про ВРУ або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ 11 проекту Конституції України.

Розділ 12 проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід зазначити її великий обсяг. Наприклад Конституція США містить 7 статей, які складаються з 21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Італії – 168 статей і 18 перехідних положень.

Другий етап конституційного процесу розпочався після завершення дострокових парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995 року. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над третім проектом Конституції України. Завершився 2 етап 8 червня 1995 року укладанням конституційного договору між Президентом України і Верховною Владою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні.

У стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції України і складався з 8 розділів і 61 статті.

В розділі 1 “Загальні положення” визначалися основні загальні засади майбутньої Конституції.

Розділ 2 був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу народного депутата.

Розділ 3 визначав статус Президента, особливістю якого було те, що Президент України вважався главою держави і главою державної виконавчої влади.

Розділ 4 закріплював правове становище уряду України – Кабінету Міністрів України.

Розділ 5 був присвячений судоустрою, 6 – розділ прокуратурі.

Розділ 7 фактично визначав органи держави, які функціонували на місцях. Специфікою цього розділу було, те, що він до цих органів відносив одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади і місцеве самоврядування.

Розділ 8 містив “Загальні положення”. Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової Конституції України і не включав можливості винесення тексту нового Основного закону на всеукраїнський референдум

(п.4 Договору)

Після підписання конституційного договору почався процес реалізації закладених у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18червня 1995р. до 28 червня 1996 року.

В липні 1995 було створено Робочу групу з підготовки проекту Конституції України. На основі підготовленою нею матеріалів для підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995р. Конституційна комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою групою, і предала його разом з власними зауваженнями на розгляд Верховної Ради України. 5 травня 1996р. Верховна Рада створила

Тимчасову спеціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції. В період з 5 травня по 28 червня 1996 року.

ВРУ постійно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.

28 червня 1996р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

7.       Сучасний етап  розвитку українського конституціалізму

Лише за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України – Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загальновизнаних принципів і норм демократичного співжиття.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня 1996р. і тривав до 2000 року. .

                На сучасному 5 етапі було поведено всеукраїнського референдуму,  за народною ініціативою 16 квітня 2000р. і схвалено всі питань, винесених на його обговорення,але вони так і не були імплементовані в текст Конституції України ,зокрема:

1)            про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;

2)            про право Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не може сформувати постійно діючу парламентську більшість;

3)            це саме право може бути застосоване, якщо протягом трьох місяців Верховна Рада не затвердить Державний бюджет;

4)            про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення увідповідності до Конституції поточного законодавства та розробки і прийняття нових законів України наприклад “Про громадянство” та ін

.  Новорічним зверненням(2003р) президента Кучми було накреслено контури політичної реформи:

       I. Перетворення України з президентсько –парламентської у парламентсько-президентську:

¾              перерозподіл частини повноважень президента –парламенту, зокрема щодо формування уряду з обов’язковою системою противаг повноважень

¾              підготовка суто пропорційної наступної виборчої кампанії в нижню палату двопалатного парламенту(в якому верхня має представляти інтереси території;

¾              імплементація змін до Конституції наслідків референдуму 16 квітня 2000 р. Та інших, необхідних для політичної реформи;

¾              виборність „губернаторів” областей з збереженням вертикалі виконавчої влади, розмежування її функцій з адміністрацією

      II.Систематизація законодавства та судова, адміністративна реформи, реалізація принципів верховенства права, закону.

       III. Збільшення ролі органів місцевого самоврядування у вирішенні місцевих, регіональних  проблем, особливо базового рівня(місто,селище,село)

       IV.Вдосконалення багатопартійної системи, підвищення ефективності впливу та відповідальності пратій за діяльність владита підвищення ролі саме ідеологічних засад обєднання, діяльності політичних партій.

V.Формування політичної культури, правової свідомості,законопослушності громадян, так і чиновників-посадовців.

7 березня 2003р  Президент України Л.Кучма запропонував до всенародного обговорення перший варіант проекту змін до Конституції України відповідно до проголошеної політичної реформи. 11 квітня відбулися парламентські слухання  у ВРУ з питань політичної реформи

А невдовзі після ініціативи Президента, 14 -15 квітня 2003 р., з'явились”Меморандум опозиції” та послання Президента України до ВРУ.

Після досить тривалого політичного протистояння було прийнято Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004.

Сутність  змін  насамперед полягала у передачі основних повноважень парламенту та зміні порядку та процедури формування уряду.

До повноважень Верховної Ради України було віднесено:

П/.п.12)  призначення     за     поданням     Президента    України Прем'єр-міністра  України,  Міністра  оборони  України,   Міністра закордонних     справ    України,    призначення    за    поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів  України, Голови   Антимонопольного   комітету  України,  Голови  Державного комітету  телебачення  та  радіомовлення  України,  Голови   Фонду державного  майна  України,  звільнення  зазначених  осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра  України,  членів Кабінету Міністрів України;

12-1) призначення   на  посаду  та  звільнення  з  посади  за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;Збільшено  строк повноважень  Верховної  Ради  України,який тепер становить  п'ять років.

Були доповнені підстави та конкретизована процедура дострокового припинення повноважень нар.депа:

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до  порушення  вимог  щодо  несумісності  депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) невходження   народного  депутата  України,  обраного  від політичної партії (виборчого блоку політичних партій),  до  складу депутатської  фракції  цієї  політичної  партії  (виборчого  блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції.; Чергові вибори  до  Верховної  Ради  України  відбуваються в останню  неділю  останнього  місяця   п'ятого   року   повноважень Верховної Ради України

Одним із головних нововедень є формування у Верховній  Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних  позицій  коаліції  депутатських фракцій,  до  складу  якої  входить  більшість  народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських  фракцій  у  Верховній   Раді   України формувалася   протягом   одного  місяця  з  дня  відкриття  першого засідання Верховної Ради України,  що проводиться  після  чергових або  позачергових  виборів  Верховної  Ради України,  або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Коаліція депутатських   фракцій   у  Верховній  Раді  України

відповідно  до  цієї  Конституції  вносить  пропозиції  Президенту України   щодо   кандидатури  Прем'єр-міністра  України,  а  також відповідно до Конституції вносить пропозиції щодо  кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Засади формування,   організації   діяльності  та  припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді  України встановлюються  Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Депутатська фракція у Верховній Раді України,  до складу якої входить  більшість  народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України,  має  права  коаліції  депутатських фракцій.

Але  передбачена система противаг і стримань-зокрема доповнено випадки коли Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України:

 1) протягом   одного  місяця  у  Верховній  Раді  України  не

сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до  статті  83  Конституції;

2) протягом   шістдесяти   днів   після   відставки  Кабінету

Міністрів  України  не  сформовано  персональний  склад   КабінетуМіністрів України;

 3) протягом  тридцяти  днів  однієї  чергової  сесії пленарні

засідання не можуть розпочатися.

  Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної  Ради України  приймається  Президентом  України  після  консультацій  з Головою Верховної Ради  України,  його  заступниками  та  головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Повноваження Верховної    Ради    України,   що   обрана   на позачергових виборах,  проведених  після  дострокового  припиненняПрезидентом    України    повноважень   Верховної   Ради   України попереднього скликання,  не можуть бути припинені протягом  одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом  України  в  останні  шість  місяців  строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.[3 ст.90].

звужено коло суб’єктів права законодавчої  ініціативи у Верховній РадіУкраїни, до них належить Президентові України,  народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.(НБУ виключений)[ 3 ст. 93].

Кабінет Міністрів України  складаєв повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Були розширені повноваження КабМіну "9-1) утворює, реорганізовує  та  ліквідовує  відповідно  до закону міністерства та інші центральні  органи  виконавчої  влади,діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; 9-2) призначає на посади та  звільняє  з  посад  за  поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України".

Було доповнено повноваження Прокуратури: "5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина,додержанням  законів  з  цих  питань  органами  виконавчої  влади, органами місцевого  самоврядування,  їх  посадовими  і  службовими особами"; "Прокуратуру України  очолює  Генеральний  прокурор  України, який призначається на посаду та звільняється з  посади  за  згодою Верховної Ради України Президентом України.  Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України,  що  має наслідком його відставку з посади".

Крім того було подовжено строк повноважень депутатів сільських,селищних та міських рад -5 років.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України своїм Рішенням у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України фактично  змінив Конституцію України. Так, Конституційний Суд визнав неконституційним Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222 на підставі порушення встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення, а також фактично відновив дію конституційних положень у редакції від 28 червня 1996 року.


Начальник управління

Волочай Юрій Вікторович

Волочай Юрій Вікторович

Приватні нотаріуси

Право інтелектуальної власності

погода

100x100x2.php?f=19&id=636&lang=ua

Юнісеф

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно

ПОЗАЧЕРГОВІ ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 2014

КАЗКИ ПРО ПРАВА

Доступ до публічної інформації

Архів новин управління

Вересень
Пн0108152229
Вт0209162330
Ср03101724 
Чт04111825 
Пт05121926 
Сб06132027 
Нд07142128 

Офіційні видання

Державна реєстрація нормативно - правових актів

Веб-сайти управлінь юстиції Полтавської області